Володимир Сосюра – один із найвидатніших українських ліриків XX століття. Його творчість охоплює глибокі емоційні переживання, патріотизм, філософські роздуми та ніжну любовну лірику. Він писав у складний період історії України, коли митці зазнавали ідеологічного тиску, що відобразилося у його поезії.
Творчий шлях Сосюри – це поєднання щирої відданості рідній землі, гарячих любовних почуттів і драматичних внутрішніх конфліктів. У його віршах можна знайти як оптимістичні, світлі мотиви, так і глибокий біль, сумніви, пошуки власного «я».
У цій статті ми розглянемо особливості віршів Володимира Сосюри, проаналізуємо основні теми, символізм, філософські роздуми та пояснимо, чому його поезія залишається актуальною і сьогодні.
Любіть Україну!
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
Бабине літо
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
Білі акації будуть цвісти
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
Блукає осінь
Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багряний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…
Люблю весну, та хто її не любить…
Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат.
Люблю весну, коли плюскочуть ріки,
Коли рида од щастя соловей
І заглядає сонце під повіки
У тишині задуманих алей…
Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п’є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим…
Весна вдягла у зелень віти в дуба,
уже курличуть в небі журавлі.
Люблю весну, та хто її не любить
на цій чудесній, радісній землі!
Літо
Ходить літо берегами
в шумі яворів,
і замовкнув над полями
журавлиний спів.
В хвиль блакитнім прудководді
сонце порина…
і в барвистім хороводі
одцвіла весна.
Тане хмарка кучерява
в небі голубім.
Мліє день, і мліють трави
в лузі запашнім.
Але труд забув про втому,
про квіток печаль,
і у полі золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою своєю,
як грози потік,
і прощаються з землею
колоски навік…
Та ніхто із них не знає,
що в хвилини злі
з їх печалі виростає
радість на землі.
Ластівки на сонці
Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах…
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай.
Я твою шинелю цілував до болю
і твої коліна, любі без кінця,
ніжні та рожеві, як берізки голі,
що ростуть далеко, на чужих сонцях…
Бачу за морями молоді дороги,
де припав до неба синьоокий степ…
А у тебе, мила, щастя і тривога
на щоках холодних од очей цвіте…
У вечірнім місті плакали трамваї,
пропадали сльози сині на дротах.
Я тобі сьогодні назбирав конвалій,—
і солодко дзвонить у моїх руках…
Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах…
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай.
Коли світало
Вони його спіймали край вокзалу
і кинули, безсилого од ран,
в глухий підвал… Водою і металом,
як люті пси, вони його терзали,
а він мовчав, маленький партизан.
Вони по нім підборами гриміли,
мов крізь туман, звучав глузливий сміх…
І як його не мучили, не били, —
він повен був для них страшної сили,
не видав він товаришів своїх.
Минала ніч, пливли години хмурі,
а він в кутку скривавлений стогнав,
пригадуючи дні свої безжурі…
“Прощай, Вітчизно!..” на холоднім мурі
він перед смертю кров’ю написав.
І бачив він в останнюю хвилину,
коли спиняло серце кволий біг,
усю в квітках щасливу Батьківщину
і радісних ровесників своїх…
Вони з книжками йдуть до школи тої,
де вчився й він, і чутно їхній спів,
що у садах віддзвонює луною…
Їх школа жде привітно під горою,
Своє життя за них він положив.
Помер маленький… Почало світати…
Він, як живий, біля стіни лежав…
Йому на грудях рук не склала мати.
Лиш сонця промінь крізь залізні ґрати
на мертвий пальчик, як сльоза, упав.
Коли потяг у даль загуркоче…
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…
Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…
Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…
Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.
Іще не скресла крига на Дніпрі…
Іще не скресла крига на Дніпрі,
а вже весни дихання благовісне
в снігах я чую, наче угорі
прозорий крик, крик журавлиний висне.
Іще нема конвалій у гаю,
і гай мовчить у білому спокої,
та я весни п’янке дихання п’ю
з його гілля, що мріє наді мною.
Ось я іду, один між багатьма,
такий, як всі. Чого ж так серце сяє?
Іще весни немає, ще нема,
але весна в мені уже співає.
Я знаю силу слова
Я знаю силу слова —
воно гостріш штика
і швидше навіть кулі,
не тільки літака.
Воно проміння швидше,
в нім — думка й почуття.
Воно іде в народи
для вічного життя.
Коли це слово — зброя,
як день, що не схолов,
коли живуть у ньому
ненависть і любов.
Воно влуча як куля,
ця зброя золота,
коли у нім ненависть
з любові вироста.
Воно над зорі лине,
а в нім живуть як спів
любов до Батьківщини
і лють до ворогів.
О зброє щастя, слово,
я жить з тобою звик!
Ти — квітка у любові,
в ненависті ти — штик.
Уже зоря золоторога…
Уже зоря золоторога,
де полинами зацвіло,
кладе на огненні пороги
своє сивіюче крило.
На тротуарах не лілеї
й не лебединий в небі крик,—
дзвінка безодня над землею
чолом задуманим горить.
В поля з пахучої долоні
червінці осінь просіва…
А десь біжать залізні коні
і пахне холодом трава…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
Солов’їні далі, далі солов’їні…
Солов’їні далі, далі солов’їні…
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.
Знову серце б’ється молодо і дзвінко.
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
У росі фіалки, ріки у тумані…
В серці сяють очі, рідні і кохані…
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
і до мене знову молодість вернулась.
Я іду до гаю, і в блакить безкраю
серце моє лине й птицею співає
про весну чудесну на моїй Вкраїні…
Солов’їні далі, далі солов’їні!
Осінь
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
Я – квітка осіння… Дощі мене мочать…
Я — квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки.
Була я колись і пахуча, й хороша…
Та все це як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша
на бідну голівку мою.
Пороша розтане, як сонце прогляне
із хмар, як надія, на мить
і зникне… І знов напливають тумани,
і знову дощить і дощить…
Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій,
але все надіюсь і жду,
мов квітка осіння по бурі жорстокій
в потоптаннім щастя саду.
Блукає осінь. Безгомінням…
Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багняний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…
Зима
Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.
Одлетіли давно журавлі
У південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,
коли очі закриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.
Основні теми у творчості Володимира Сосюри
1. Любов до України та патріотизм
Одна з найважливіших тем у творчості Сосюри – це любов до рідної землі. Він був патріотом, хоча в певні періоди життя змушений був приховувати свої справжні переконання через політичний тиск.
Найвідоміший його вірш на цю тему – «Любіть Україну», який став класикою української поезії:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води…
Цей вірш – заклик до всіх українців берегти свою культуру, природу, мову, традиції. Саме через нього поета переслідували в радянські часи, оскільки його звинуватили в націоналізмі.
2. Ніжна й пристрасна любовна лірика
Сосюра – один із найніжніших українських поетів-ліриків. Його вірші про кохання сповнені світла, романтики, часто – суму й ностальгії.
Один із найвідоміших – «Так ніхто не кохав»:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
Його любовна поезія відзначається музикальністю, легкістю, чуттєвістю. Він міг описати і перше кохання, і розлуку, і щасливі миті закоханості.
3. Філософські роздуми про життя та час
Поезія Сосюри наповнена філософськими мотивами, роздумами про долю людини, плинність часу, добро і зло.
Минуле – не забудеться,
Майбутнє – не втечеш…
Він часто зображував боротьбу людини зі своїми внутрішніми суперечностями, пошуки гармонії.
4. Війна і революція
Сосюра пройшов через революцію, громадянську війну, бачив багато трагедій, що знайшло відображення у його віршах.
У поемі «Червона зима» він описує свої враження від революційних подій:
Гримить гроза, гримить…
І знов я у бою.
Однак згодом, під тиском радянської влади, його поезія стає менш критичною, більш офіційною.
5. Тема самотності та душевних переживань
Попри зовнішній оптимізм багатьох віршів, у поезії Сосюри є багато суму, ностальгії, відчуття втрати.
Сміються, плачуть солов’ї…
Цей вірш передає контрастні емоції, що переповнювали поета: щастя та журбу, надію та розчарування.
Символізм у поезії Володимира Сосюри
Сосюра активно використовував символи, які підкреслюють глибину його творчості.
1. Сонце – символ життя, любові, оптимізму
В його поезії сонце символізує світло, тепло, надію.
Любіть Україну, як сонце, любіть…
2. Вітер – символ змін, свободи
Вітер у його віршах – це не просто природне явище, а знак змін, руху вперед.
Вітер пісню співає мені…
3. Весна – символ оновлення, кохання, натхнення
Сосюра часто використовував весняні образи для передачі радісних почуттів.
І знов весна, і знов цвітуть сади…
4. Солов’ї – символ натхнення та душевних переживань
Птахи у його віршах – це голоси душі, емоційні переживання.
Сміються, плачуть солов’ї…
Чому поезія Володимира Сосюри залишається актуальною?
1. Він писав про любов, яку розуміє кожен
Його вірші про кохання – це класика, яку читають і сьогодні, бо вони передають щирі почуття, знайомі кожному.
2. Його патріотична поезія актуальна в будь-які часи
Заклики любити Україну, берегти її культуру та незалежність – це вічні теми, особливо важливі для сучасних українців.
3. Його творчість проста і зрозуміла, але глибока
Його вірші легко читаються, вони мелодійні, але кожен має глибокий сенс.
4. Він показує внутрішні суперечності людини
Його біографія – це боротьба між власними переконаннями та ідеологічним тиском. Це робить його поезію ще більш щирою та справжньою.
Висновок
Особливості віршів Володимира Сосюри – це поєднання ніжної лірики, глибокого патріотизму, філософських роздумів і символічних образів. Він писав про Україну, про любов, про життя і смерть – про все, що хвилює людину в будь-які часи.
Його поезія залишається актуальною, бо вона щира, емоційна, правдива. Володимир Сосюра – це голос української душі, який звучить через покоління.
Оновлено 23.04.2026
Роман Кравець