Іван Драч — знакова постать української літератури XX століття, один із найвидатніших поетів-шістдесятників, який відзначався новаторським стилем, глибокою філософічністю та багатою символікою. Його поезія — це поєднання високого мистецтва слова, експериментаторства та глибоких роздумів над людським буттям, історією, природою і майбутнім України. У цій статті ми розглянемо основні особливості його творчості, тематику віршів, символізм, авторські роздуми та актуальність його поезії в сучасному світі.
Балада про соняшник
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Сонячний етюд
Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця — оранжеві, тугі,
З тривожними музичними очима.
Ось сонце віри — чисте і просте,
Ось сонце міри — з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.
І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця — кладіть мені серця,
Як мідяки з осугою-турбою.
Я ваші душі клином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.
Самотня ластівка
Самотня ластівка на дроті —
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, —
Чому ж без вирію вона?
Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
її мина, її мина.
Чи, може, їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп’ястися з цілим світом —
Така печаль, що аж до дна.
Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.
До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна — і не одна…
Протуберанці серця
Ми чуєм трав зелений крик,
Дощів задумані рефрени,
Це травень, вічний єретик,
Так з-під землі бомбить зелено
На рівні вічних партитур!
Ми чорні гори перегорнем,
Ми вдарим серцем в мур зажур,
Ми розквитаємося з горем
На рівні вічних партитур!
Летить прокльон в зимовий сон, —
Ми розкутурхаєм в двобої
Людський граніт, людський гудрон
Багряним громом сили тої,
Що нас розчахує з добра, —
Так б’ють з сердець протуберанці –
Повстанці сонця… Біль вмира
У грандіознім сонцетанці,
В космічнім клекоті тортур!..
Так розкошуємо з добра
На рівні вічних партитур!
Орлині очі – для дня…
Орлині очі — для дня,
Совині очі — для ночі,
Може, це справді бридня,
А може, це очі пророчі,
А може, це очі вождя
Такими повинні бути —
Через приціл всіх жадань
Бачити серце скрути?
Бачити, чути, змогти,
Орлиним зором перетривати,
Допильнувати серце мети,
Совиним зором дочатувати?
Де там світанок ще? Розвидня…
Дурні владу брати охочі…
Орлині очі — для дня…
Совині очі — для ночі…
Одягни мене в ніч…
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим веслом.
Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві
в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу
між лататтям та Оріонами
Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки.
Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді.
Сонно пахне весло.
Ода совісті
Дослідів зливи. Каскади думок.
Експериментів напружений крок.
Ось Феофанія. Ген там Дубна.
В криниці пізнання не бачу я дна!
Та голос підношу за бомбардування
Ядра таємниці! Хай тихе світання
Розчепиться криком хитрющого кварка!
Хоч сумнів, як ворон, нав’язливо карка:
Навіщо? Для бомби?! Навіщо? Для муки?!
Чого ж Оппенгеймер заламував руки?!
Чи ж фізики атомних псів розпустили?
Та в Хіросімі згоріли й могили!
Як совість народів звелася з золи,
Чи ж фізики атомних псів відтягли?!
Намордник на бомбу! Скигління біди!
Вже атомний лайнер хрускоче льоди!
А в тиші стозвукій на всі голоси
Виють і виють атомні пси…
Крізь виверти мозку й фашистську грізьбу
Над вченим хай сяє моральне табу:
Жодного грама науки для зла.
Добро хай осяює мудрість чола,
Хай воля пізнання розгортує дії,
Хай совість весніє, хай світ молодіє,
Хай вітер зеленим своїм язиком
Підтверджує серця весняний закон:
Жити. Творити. Світ берегти.
Світити людині на цілі світи.
Холонуть зірки. Але чуйно і зірко
Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зірко!
Матері
Вони дуже старі. Їхнє сонце не з нашої ери.
Його зморшки поткали стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл Танасини, Горпини, Ликери –
Чорні птиці нудьги у скажених мартенах років.
Гей віків та віків прокопитило карі навали,
Їхні печі впилися — алкогольний вогонь затуха…
Вони ж десь позавчора може, мамонтів ще годували
З свого сивого рубчикового фартуха.
Їхня доля горбата столи їм щедротно накрила –
Рік гарматний підрубував вік моровий.
Журавлі їхню юність завдали собі тяжко на крила,
Десь розсипали в Африці в чорні голодні рови.
А вони ж нас чекають у якомусь тупому завзятті,
Ніби завше на нас недорід, недорід, недорід!
Їхні діти найкращі — цибаті, горбаті, рогаті,
Темні бевзі і генії — наш людський пересмиканий рід.
А коли між ракетами пройде батюшка передостанній,
Помахає кадилом у кратер затятих смертей –
Вони в трунах повстануть, щоб зітліти в німому чеканні
Та в землі виглядати своїх проклятущих дітей.
Вони дуже старі. Їхнє сонце не з нашої ери.
Його зморшки поткали стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл Танасини, Горпини, Ликери –
Сиві птиці чекання в скажених мартенах років…
Жінки і лелеки
Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.
Лежать вони в пісках. На хвилях. Поролонах.
Пругкі і юні. Вицвілі й старі.
І тулять білий світ в безтямності до лона,
І кожен погляд губиться в зорі.
Щось літом сталось. Щось і не світилось.
Хтось був. Когось нема. Серпанок серпня є.
Вже серпик місяця зжинає те світило,
Що їм в жагучі чоловічки б’є.
Ще й ці лелеки дивноперим шумом
В летючім танці затопили пляж —
У небесах вони зависли ніжним сумом —
Прощальний і зачаєний віраж.
Лелеки над жінками. Незвичайні
Лелечать кола. Губ гірка зола.
А чом у тебе очі, чом такі зачаєні,
Ти ж не лежиш — летиш, я чую шум крила.
Ця дивна злагодженість і небес і долу —
Лелечих вогких крил, жіночих білих рук.
Куди ж тебе несе, таку золоточолу?
Усі жінки летять. І світ летить навкруг.
Там у пісках небес лежать собі лелеки,
А тут жінки летять у вирій всі як є,
І клекіт їх, жіночий дивний клекіт,
За серце дивним щемом дістає…
Етюд про хліб
Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.
Етюд кохання
Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
Десь на дні моїх ночей
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен собі нахилявся
Кожен свою засвітив
Йшов вітер свічку ніс
Йшов кінь свічку ніс
Йшов віл танк літак
З свічкою з свічкою
Йшов величний скляний палац
З маленькою свічкою
І маленький сивий комарик
З великою свічкою
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла.
Без тебе світ – це тьмавий морок
Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.
Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..
Балада про усмішку
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рожденна,
Слухняна палітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому —усмішку з уст в уста…
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів —
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити…
Перо
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі.
Дні полохливі, і невтішні,
І лаконічні, точні дні,
І дні, мов глечики з Опішні,
Протяті шпагами вогнів,
І дні, яким нема відради,
І виноградні теплі дні,
Де тихо сплять старі досади,
Зіщулившись на самім дні.
Дні променисто легковажні,
Горбаті дні, мозільні дні,
І дні чеснот, і дні продажні,
Яким солона кров зрідні.
Перо — це наша чорна доля,
Все обійти і все знайти,
Аж поки в головах тополя
Не прошумить за два хрести.
Сльоза Пікассо
І
Літо пилося,
літо їлося,
Літо кипіло вишнево,
лугово,
Густо сміялося,
половіло,
Переморгувалось зеленоброво.
А ми за руки, аж пальців хрускіт,
Аж регіт звивався під пахви осик.
За хвилями книг,
в сторінковім плюскоті
Відкрили шалений його материк.
І раптом у гаморі магазиннім
Все спалахнуло, аж день злякався!
Все стало синім, місячно-синім —
Засвітилась сльоза Пікассо.
І зайнялися в дівчини зорі,
І прикипіли карі:
“Та ну!”
Тонуть у морі, тонуть і в горі —
І ми в сльозі потонули.
ІІ
Діти плачуть, і плачуть дерева.
У мами не очі, а дві сльози.
Синхрофазотрони ридають, як леви,
І фіолетовий плач в грози.
Передані сльози оркестрам і лірам,
Митцям передані,
бо людям ніколи,-
Художники плачуть
“Королем Ліром”,
“Снігами Кіліманджаро”
і “Гернікою”…
ІІІ
Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,
“Валькірією” захлинувся в Одесі…
Майнуло — і він мене промине,
Чи я загублю його десь.
Всякі пророки злісно шептали:
“Він шизофренік, не йди в його очі”.
І поетичні муки танталові
Злякано врочили.
Та в серці цей каторжник,
чорт в синцях,
Денно і нощно мне глину й залізо.
Чорна фуфайка йому до лиця,
“Юманіте” у кишені навскіс.
Атомні сльози течуть в імлі
На чистий пензель солоною правдою.
Він сам — геніальна сльоза Землі
В штанах, замурзаних райдугою!
Залізо
Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!
Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став залізним я втричі аж вдвічі,
Ми, з заліза, залізні і злі.
Бо залізо залізло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На мої на залізні груди
Аж заточується бджола.
Я залізно зимую у літі,
Залізняк я села і зела.
Од заліза на лютій орбіті
Аж заточується Земля…
Вердикт
Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
точно угробить.
В такому консенсусі доживаємо досі,
Шкодуєм в душі собі доброго слова:
В сусідів давно уже визріла осінь,
А в нас ще весна дурноголова.
Бо ми молоді ще. Вмираємо молодими.
Ніяк не здамо державного екзамену.
Романтичні замки будуємо з диму.
І димом розвіємось. Розстріляні сльозами.
Тематичне розмаїття поезії Івана Драча
Філософські пошуки сенсу буття
Однією з головних особливостей віршів Івана Драча є його філософічність. Він не просто описує події чи почуття, а глибоко занурюється в роздуми про сенс життя, людську місію, боротьбу добра і зла. Його поезія — це рефлексія над існуванням людини у світі, її відповідальністю перед собою та суспільством.
Прикладом таких філософських роздумів є його відомий вірш «Балада про соняшник», де через образ соняшника він осмислює прагнення людини до світла, правди, ідеалу. Сонце у творі постає не просто як природний об’єкт, а як символ духовного орієнтира, до якого тяжіє герой.
Історична пам’ять і національна ідентичність
Поезія Івана Драча пронизана історичними алюзіями та осмисленням національного досвіду. Він розглядає Україну не лише як географічний простір, а як живий організм, сповнений болю, радості, боротьби та надії.
Його твори часто містять роздуми про важкі сторінки української історії — репресії, голодомори, війну. У віршах поета відчутна туга за справедливістю, прагнення осмислити трагедії минулого, щоб винести з них уроки для майбутнього.
Наприклад, у вірші «Чорнобильська Мадонна» автор осмислює катастрофу на Чорнобильській АЕС не просто як техногенну аварію, а як глибоку трагедію, що зачепила людські долі, зруйнувала природу, підірвала віру людей у прогрес.
Оспівування природи і космосу
Природа у віршах Драча — не просто тло для подій, а жива сила, пов’язана з людиною. Він часто використовує природні символи для передачі внутрішніх переживань. Сонце, вітер, річка, степ — усе це у його поезії набуває метафоричного значення.
Ще однією цікавою особливістю є його інтерес до космосу. Драч вірив у силу наукового прогресу, тому в його поезії часто зустрічаються образи зірок, планет, Всесвіту. У вірші «Крила» він символічно говорить про людські прагнення до чогось вищого, про внутрішню свободу і мрію.
Соціальна критика і сатира
Іван Драч не боявся бути різким у своїх судженнях. Його поезія містить гостру критику суспільних явищ, бюрократії, несправедливості, догматизму. Використовуючи гротеск, іронію та алегорію, він викривав абсурдність радянської системи, змальовував протиріччя між офіційною пропагандою та реальним життям.
Символізм у поезії Івана Драча
Поетика Драча сповнена символів і метафор, які дозволяють йому говорити про складні речі простими, але багатозначними образами. Розглянемо деякі з них:
- Сонце — символ правди, мудрості, ідеалу, до якого прагне людина.
- Соняшник — образ людини, що шукає світло, знання, істину.
- Крила — метафора духовного злету, творчості, мрії.
- Вогонь — символ очищення, боротьби, пристрасті.
- Космос — уособлення нескінченності, пошуку нового, прагнення вийти за межі звичного.
Символізм Драча є глибоким, багатошаровим і дозволяє кожному читачеві віднаходити у віршах власні сенси.
Роздуми про людину та її місце у світі
Творчість Івана Драча — це не тільки опис подій чи природи, а й глибокий аналіз людської душі. Його герої постають перед моральним вибором, сумніваються, шукають істину. Він пише про відповідальність людини за свої вчинки, про її можливість змінювати світ навколо себе.
У поезії Драча часто зустрічається мотив боротьби — не тільки зовнішньої, але й внутрішньої. Він досліджує, як людина бореться зі страхами, сумнівами, стереотипами, і як знаходить у собі сили рухатися вперед.
Актуальність творчості Івана Драча у сучасному світі
Незважаючи на те, що багато віршів Івана Драча були написані десятиліття тому, вони залишаються актуальними й сьогодні. Його твори торкаються вічних тем: пошуку сенсу життя, боротьби за правду, відповідальності перед суспільством і природою.
Сьогодні, коли Україна знову переживає складні випробування, поезія Драча звучить як ніколи сучасно. Його роздуми про національну ідентичність, історичну пам’ять, екологічні катастрофи, роль людини у світі перегукуються з проблемами, які хвилюють українське суспільство зараз.
Висновок
Іван Драч — унікальний поет, який залишив глибокий слід в українській літературі. Його вірші — це не просто слова, а філософія, символіка, пророчі роздуми, які не втрачають своєї цінності з роками. Його творчість залишається живою, надихає нові покоління і продовжує бути важливим культурним надбанням України.
Тож, якщо ви ще не знайомі з поезією Драча, обов’язково відкрийте для себе його вірші — вони подарують вам нові роздуми, емоції і, можливо, допоможуть знайти відповіді на важливі життєві питання.
Оновлено 06.03.2025
Роман Кравець